Языковая политика

Людина сучасної світової цивілізації мислить історично. Навіть не просто історично, а лінійно історично. Не в колі, не і в поверненні того самого; наші історії-наративи зручно розгорнуті в одному невблаганному напрямі від минувщини до будучини, події в них нанизані на цю наскрізну лінію, наче намистини. Як той Нікейський символ віри, де було викладено-вилито в наративну формулу основні й безсумнівні з погляду віруючих християн події лінійної історії, що була, що є і що ще буде. Якщо ж їх не згадують, події зникають, наче і не існували.

Стаття-послання Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» це виклад сучасного московського офіційного символу віри. На обрану наскрізною історичну лінію нанизано ретельно підібрані події, що в своїй багатокілобайтній повноті за задумом автора мають доводити винесену в назву тезу. Фактично, висунуте твердження тут доводиться саме через себе, і можна було б пройти повз, якби це не був програмний текст лідера країни, що останні кілька років веде з нами цілком реальну війну з цілком реальними втратами. А отже, смисл статті далеко не в історичному тлумаченні, а в певному виправданні росіян перед самими собою того, що вони за цей час накоїли.

Численні провали інтерпретацій статті неодмінно розберуть на цитати дотепні журналісти, що спеціалізуються на історичній тематиці. Відмічу головне, що за цим текстом ховається справжній ідентичнісний розпач. А якщо якась намистина не нанизується? Якщо українці і росіяни не об’єднані ні мовою, ні вірою, ні навіть давньокиївською спадщиною, навіть у вигляді вбитої російськими більшовиками династії?

Розпач автора проявляється в тому, що, формулюючи як символ віри обрані історичні події під певним кутом, про що б не йшлося, він веде мову зовсім не про Україну. А про ідеологічне існування самої Російської Федерації! Про її вислизаючу ідентичність. Якщо українці і росіяни не один народ, то коли відбулося хрещення росіян, наприклад? Якщо не було єдності Києва та Залісся, як немає її тепер, то як історія київської династії стосується історії її однієї гілки? Якщо більшовики погані, то чому викликає такий опір «ленінопад» чи дерадянізація? І т. д. Чорна діра власної історії, що не виводилася б з Києва, надзвичайно лякає автора, про неї воліє навіть не думати. Як страхітливо оминали її покоління імперських істориків.

Звідси, з головного замовчання життєвої необхідності України-як-одного-народу для будучини РФ і бере початок і гуманітарна, і військова політика Кремля. Анексований Крим, загиблі від рук окупанта українські захисники на Донеччині… Стаття постулює твердо для найнездогадливіших — це війна не просто за якісь території, це війна за самі підстави існування. А значить, вона ніколи не закінчиться.

Нам же залишається самим вирішувати, що робити з тими, хто не визнає самого нашого існування.

В історії народів України і Польщі є період, званий «біженством», – це акція витискання православного населення Холмщини і Підляшшя військами Російської імперії углиб країни, що стався під час відступу останніх перед арміями Німеччини і Австро-Угорщини в 1915 році.
Наступного разу це повторилося під час процесу так званого обміну населенням між УРСР та Польщею після підписання Люблінської угоди 9 вересня 1944 року. Українців з Польщі витискали по-різному: обрізали права, нищили культурне життя, погрожували, а також через безпосередній терор, до якого були залучені усі наявні військові польські формування – як комуністичні, так і національно-визвольні. Як відбувалося власне «схиляння терором», спробуємо дізнатися із уривку розділу «Від добровільності до вигнання: три роки крові й сліз» книжки Романа Кабачія «Вигнані на степи. Депортація українців з Польщі на Південь України в 1944-1946 рр».
Книжка вийшла за підтримки Українського культурного фонду.