Було б логічно застосувати однаковий підхід до ґ, д͡ж, д͡з: або скрізь літери ґ, џ, ѕ, або диграфи к͡г, д͡ж, д͡з. (Ну або в стилі радянської норми з незаписуваним ґ, тільки ширше: гава, жерело, звінок).
З іншого боку, якщо такий уніфікаторський підхід застосувати до йотованих, то йо/ьо теж би було б непогано передавати окремою літерою (ё, як у російській, певний час було близьке до закріплення в нормі, і навіть в оригінальній желехівці ця літера була (хоча, схоже, лише формально входила до алфавіту), але не склалось). Ну або навпаки, розписати решту йотованих диграфами, як у драгоманівці.
Утім, українська мова перебуває на тій стадії розвитку, коли впровадження нових літер — річ занадто радикальна для широких мас. Це не ХІХ ст., коли в кожного писаки свій правопис — коли усталена алфавітна норма вже склалась, використовується офіційно, вивчається в школах, забезпечується технічними засобами, то зміни тягнуть більше незручностей, ніж створюють переваг.
Виходячи з досвіду відродження ґ, чи не отримаємо ми схожу картину й у випадку џ та ѕ? Хтось просто почав використовувати нову літеру там, де й раніше вимовляв відповідний звук, хтось уперто тримався консервативної номи, а хтось почав цілеспрямовано розширювати сферу використання нової літери, коректуючи вимову, щоб якось виправити появу літери в алфавіті. Добре, џ виникає при словозміні багатьох дієслів, штучно джекати, щоб виправдати її присутність, особливої потреби нема. Але ѕ обмежується кількома коренями — намагаючись нашукати якомога більше випадків її використання, ѕ-фанатики мимоволі почнуть вигадувати нові випадки дзекання (власне, вже почали, як у «дзидзі», що в називному «дзиґа»), або ще можна перезапозичувати запозичення (піѕа, ѕоолоґія і т.п.). Знайдеться й фракція опонентів, що відкине реформу разом з попередньою нормою й почне вживати фрикативні звуки на місці проривних (зига, хожу).
