Так що ж ви гузульскомовни або русинскомовни, чи полищуковськомовни школи не будуете? Чи вони довжни тапер вид вас видделитися и зробить свии краины? Або з вами воювати за свию мову?
Особисто мені подобається ідея посилення українських діалектів, введення в орфографію інтердіалектних елементів. Русин чи поліщук не повинен почуватися менш українцем, ніж галичанин чи наддніпрянець, якщо мова, якою вони говорять, розглядається як та ж українська, і було б неправильно вимагати від них, щоб вони свою українську забули заради «правильної» української. Тобто, нехай письмова літературна українська мова лишається спільною для всіх, але з можливістю читати її у фонетиці різних діалектів. Таким чином, текст, написаний на одному діалекті, легко можна буде відтворити з фонетизацією іншого діалекту.
Навпаки, тиск на носіїв віддалених діалектів вузькою літературною нормою може їх відштовнути, спровокувати створення своїх власних літстандартів, чи, в умовах конкуренції з російською та іншими слов'янськими мовами, спровокувати перехід з українського діалекту на ці мови. Хоч у нас переважає якраз такий підхід, коли літературна норма вузька, діалекти сприймаються як відхилення від неї, орфографія не має інтердіалектних можливостей, такий підхід мені здається контрпродуктивним. Українській літературній мові потрібні не умоглядні теоретизування прескриптивістів, а свіжа діалектна кров.
Ще одна складова проблеми — місцеві літературні традиції. Усні фольклорні традиції існували на всіх діалектах. Письмові літературні традиції історично розвивались на Наддніпрянщині, Галичині та Закарпатті — наслідок політичної розділеності України в минулому. Сучасна українська літературна мова — це мова в своїй основі наддніпрянська, доповнена галицькою — в принципі, можна сказати, що наддніпрянська й галицька літературна традиція зблизились і злились. Закарпатська літературна традиція в цей процес не включилась — віддаленість діалектів, пізнє приєднання до України — скоріш, її просто було витіснено літературною українською мовою після політичного возз'єднання. Тобто, можна говорити про закарпатську альтернативну літнорму, на якій є своя література, яка так і не інтегрувалась у загальноукраїнський процес — закономірно, що в закарпатців виникає бажання її зберегти й розвивати. Що ж стосується Полісся, діалекти якого теж досить віддалені в плані фонетичного розвитку, там своєї окремої літературної традиції так і не виникло — лише усний фольклор. Для більшості українців діалекти Полісся — це така Terra Incognita, яку ніде не вивчиш і на якій нічого не почитаєш (максимум, записи етнографів). З моєї точки зору, це проблема: якщо Полісся не влилося в загальноукраїнський літературний процес і навіть не виробило своєї власної літнорми, то поліщуки можуть зазнати мовної асиміляції, і, в умовах мовної конкуренції, необов'язково саме українізуватися — це може бути й русифікація.
Тепер, у контексті українсько-російських взаємин. Українська насьогодні — така ж повноцінна літературна мова, як і російська, застосовувати до неї той же підхід, що й до безписемного діалекту — як мінімум, невічливо. Архітектура, де всі східні слов'яни мають послуговуватись однією вузькою літературною нормою, ніколи не була реалізована на практиці. Навіть коли номінально це була одна руська мова, розходження між московською й західноруською мовами вже були достатніми, щоб переклад з однієї мови на іншу мав сенс. Коли ж цю широку норму спробували загнати в вузьку московську і назвати це «русским языком», то закономірно виникли літературні мови на основі розмовних українських і білоруських діалектів — насьогодні на руському ареалі є мінімум три літературні мови. Те, що росіяни про українську мову нічого толком не знають, свідчить лише про погану інтегрованість росіян у спільноруську єдність.
