З російськомовними українськими патріотами можна дійти парадоксальних висновків, і визнаючи їх існування як факт, і заперечуючи їх існування як факт. Якби російськомовність чітко відповідала проросійській позиції, як україномовність — проукраїнській, і не було територій зі змішаним у мовному плані населенням, було б простіше. Чи повинні ці території відвойовувати для України російськомовні солдати, і чи є в України моральне право їх змушувати до цього? А україномовні солдати — чи мають вони жертвувати собою заради повернення «невдячної» території з сепаратистами, населення якої завтра обере до парламенту депутатів, що почнуть обмежувати права україномовних? Чи буде таке відвоювання визволенням — може, це вже загарбання? А якщо те ж саме зробить наш супротивник? Чи є в нас моральне право залишати україномовне й проукраїнське російськомовне населення цих регіонів на поталу ворогам? Якщо ні, то що робити з проросійським російськомовним населенням, якого там теж значна частина? При тому, що навіть в одній сім'ї серед близьких родичів хтось може займати проросійську позицію, хтось проукраїнську, батьки можуть бути різномовними, діти — перейти з однієї мови на другу, плюс білінгви, плюс аполітичні, плюс зміни політичних поглядів та мови протягом життя...