Украинская литература

[DarkMax]

Як формувався український канон

[DarkMax]

"І будуть люди", Анатолій Дімаров

Пророчі слова великого Тараса, що «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» стали непохитним переконанням і Анатолія Дімарова: останній рядок цього твердження він узяв за назву одного з кращих своїх творінь. Хоч у ньому йдеться про найтрагічніші сторінки життя українського селянства періоду колективізації-Голодомору, хоч до нашої Незалежності ще залишалися довгі десятиліття. Річ у тім, що беручись за написання  роману, а це початок 1960-х, письменник уже позбувся облуди радянщини. Зате вона цупко трималася за свої наративи — третину твору цензура скоротила. Нині ця правдива історія започаткувала нову сторінку у своєму життєписі: видавництво «Фоліо» перевидає її без купюр, а недавня 12-серійна екранізація роману здобула визнання як перша в країні історична родинна сага.

[DarkMax]

Кілька років тому Дмитрій Биков привернув мою увагу як чи не єдиний російський експерт, котрий цікавиться українською літературою. Щоправда я дуже швидко виявив, що добродій Биков зовсім не володіє українським контекстом і зводить будь-що до впливів Гоголя, неначе знамениту фразу про вихід із "Шинелі" було сказано про нас, а не про них. Я відмахнувся від  очевидно хибних суджень, але продовжував ставитись із розумінням до реплік Бикова щодо російськомовної культури в Україні.
Адже дійсно, наприклад, Одеса поза російським культурним контекстом має винаходити себе наново. Ми досі ніяк не можемо засвоїти Гоголя як безперечно українського письменника, Рєпіна - як українського художника. Це попри однозначно українське походження і однозначно українську тематику. Що ж казати про Ільфа і Петрова? Переклад "12 стільців" з'явився лише в 80-х, і за всі роки Незалежності його не перевидавали жодного разу. Створення українського образу Одеси потребує роботи й часу, незалежно від стратегії будівництва того образу. Тож не обурювався грубими репліками добродія Бикова. Хай бачить нікчемне майбутнє, виходячи з туманного теперішнього, а ми все одно вибудуємо світле майбуття.
Але сталась розмова із Арестовичем. Розмова з дурнем частенько знімає маску з розумної людини. Биков остаточно пробив дно. Тепер зайве шукати справедливе зерно у його словах.

[DarkMax]

[Pellegrino]

Кілька років тому Дмитрій Биков привернув мою увагу як чи не єдиний російський експерт, котрий цікавиться українською літературою. Щоправда я дуже швидко виявив, що добродій Биков зовсім не володіє українським контекстом і зводить будь-що до впливів Гоголя, неначе знамениту фразу про вихід із "Шинелі" було сказано про нас, а не про них. Я відмахнувся від  очевидно хибних суджень, але продовжував ставитись із розумінням до реплік Бикова щодо російськомовної культури в Україні.
Адже дійсно, наприклад, Одеса поза російським культурним контекстом має винаходити себе наново. Ми досі ніяк не можемо засвоїти Гоголя як безперечно українського письменника, Рєпіна - як українського художника. Це попри однозначно українське походження і однозначно українську тематику. Що ж казати про Ільфа і Петрова? Переклад "12 стільців" з'явився лише в 80-х, і за всі роки Незалежності його не перевидавали жодного разу. Створення українського образу Одеси потребує роботи й часу, незалежно від стратегії будівництва того образу. Тож не обурювався грубими репліками добродія Бикова. Хай бачить нікчемне майбутнє, виходячи з туманного теперішнього, а ми все одно вибудуємо світле майбуття.
Але сталась розмова із Арестовичем. Розмова з дурнем частенько знімає маску з розумної людини. Биков остаточно пробив дно. Тепер зайве шукати справедливе зерно у його словах.

Биков — балабол.
Колись він мені подобався, і я багато його читав, тож тепер я експерт з Бикова І я авторитетно заявляю: читати те, що він пише зараз, можна лише заради лулзів.

[DarkMax]

Сині етюди

Микола Хвильовий — поет, майстер психологічної новели з елементами романтизму, один з основоположників пореволюційної української прози; член-засновник літературних організацій — «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт». Перша збірка його новел «Сині етюди» дістала високу оцінку тогочасних літературних критиків.  Перу М. Хвильового властива стильова самобутність, руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, уривчастість думки, своєрідна ритмізація прози — це ознаки його манери письма. Революційні події, хаос у країні, зневіра породжували нову особистість, людину з розколотою психікою. Письменник виокремлює людину з потоку історії, показує її психодуховне світосприйняття у той момент, коли вона перебуває у стані душевного розпачу, роздвоєності: прагне прекрасного, світлого майбутнього і розуміє власну приреченість. Митець протиставляє уявні і реальні епізоди, висвітлює проблему розбіжності мрії і дійсності; змальовує людину стражденну, бунтівну, яка перебуває у трагічній суперечності із зовнішнім світом. У серії «Рідне» також вийшли друком збірки творів М. Хвильового «Я (Романтика)», «Вальдшнепи» та ін.

Захар Беркут

«Захар Беркут» належить до найвідоміших творів Івана Франка. У цій історичній повісті письменник поєднав свої політичні погляди та поетичну романтику стародавніх героїчних часів на основі історичних фактів, літописів та народних легенд і переказів. Головна ідея повісті – збереження духовної, політичної та економічної свободи громади загалом і кожної людини зокрема. «Я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), – повідомляв письменник у листі, – в котрій стараюсь на підставі актів історичних про давнє громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Погляди, котрі висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного простого народу на князів і їх криваві міжусобиці. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей».

Valse melancolique. Impromtu phantasie

«Valse melancolique» Ольги Кобилянської — музична новела, в якій ідеться про долю трьох незалежних, сильних і вольових жінок Марти, Ганни та Софії. Для новели характерне багатство символічних моментів, наскрізною є тема музики.
«Impromtu phantasie» — це повість про меланхолійність, чуттєвість, задумливість з одного боку, і сміливість, нестримність та силу характеру — з іншого.

[DarkMax]

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» належить перу двох авторів — Панаса Мирного (первісний задум, ідейно-тематична концепція) та його брата Івана Білика (поглиблення проблематики твору, удосконалення композиції та стилю). Твір став першою в українському письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення, і лише за допомогою насильства можливо змінити світ. Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув’язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.».

Камінний хрест. Новели

Український письменник-реаліст Василь Стефаник (1871—1936) був новатором у літературі, неперевершеним майстром стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Герої творів Василя Стефаника опиняються в межовій ситуації, їхні трагедії новеліст переживає як власні («І все, що я писав, мені боліло»). Письменник уживає покутський діалект, передає живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відтворити літературною мовою. До видання увійшли новели зі збірок «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово» та ін. Автор зачіпає теми самотньої старості та трагедії зайвих ротів у бідних селянських родинах («Сама-саміська», «Ангел», «Осінь», «Катруся», «Новина»), еміграції за океан галицького селянства на межі XIX та XX ст. («Камінний хрест») тощо.

Добрий Бог. Оповідання

Валер’ян Підмогильний (1901—1937) — один із найвидатніших українських прозаїків XX ст. Письменник залишив по собі чималий доробок, хоч і був репресований у розквіті творчих сил. В. Підмогильний тонко та глибоко відчував контрасти довкола й доносив їх до читача. Проблема одвічності та незалежності від волі людини життя на землі глибоко трактується в оповіданні «В епідемічному бараці». Теми голоду 1921—1923 років письменник торкається у творі, — який вважав одним зі своїх найкращих, — «Син». Герої Підмогильного занурені в «межову ситуацію» або наближені до неї, перебувають у складних суспільних обставинах. Митець зважає на психологічні аспекти людського буття, занурюється в підсвідомі стимули вчинків своїх персонажів.

Чорна рада. Хроніка 1663 року

“Чорна рада” Пантелеймона Куліша (1819—1897), за словами І. Франка, — “найліпша історична повість в нашій літературі”. Головна сюжетна лінія — боротьба за гетьманську булаву між Якимом Сомком та Іваном Брюховецьким після смерті Богдана Хмельницького. Автор із симпатією змальовує козаків, їхній побут, звичаї, кращі традиції запорозького козацтва. Разом з тим П. Куліш показує суперечності між різними верствами населення, наслідком яких і стала “чорна рада”. Роман бентежить, захоплює, змушує хвилюватися за героїв і долю всієї країни. Багато в чому він перегукується із сьогоденням.

[DarkMax]

У Польщі видадуть антологію української фантастичної прози
Літературне кумівство

Допіру дізнався, що в оглядову антологію української фантастики “Мова Вавилону” поряд із творами класиків, як-от Гоголь і Франко, та знаних сучасників, як-от Макс Кідрук і Остап Українець, ввійде російськомовне оповідання “Простецы и хитрецы” перекладача з польської Сергія Легези. Не можу пояснити таку несподіванку нічим іншим, аніж товаришуванням Легези з Пузієм-Арєнєвим.

Я не читав, на жаль, оригінальні тексти добродія Легези, проте читав несхвальні відгуки на них. Тож маю сумнів у доцільності розміщення цього твору у вітрині нашої літератури. Тим паче, що Сергій Легеза невідомий українському читачеві як самостійний автор, а не перекладач. Його оповідання, написані як доважок для різних російськомовних антологій, досі не були зібрані у єдину авторську збірку, а головне: досі не були перекладені українською. Тому, на мою думку, присутність Легези у “Мові Вавилону” (в першому ж томі) щонайменше передчасна.

«Пазорі й ікла» або Гріх Легези

[Владимир]

«Язык Вавилона» — интересное название для сборника украинской фантастики Или всё же имеется в виду фэнтези, раз упоминается Гоголь?

[DarkMax]

«Язык Вавилона» — интересное название для сборника украинской фантастики Или всё же имеется в виду фэнтези, раз упоминается Гоголь?

Фантастики взагалі, а не наукової фантастики.Для збірки, як прийнято, назвою взяли заголовок одного із оповідань. До речі, це твір моєї конкурентки по конкурсу "Зайві люди".

[DarkMax]

[DarkMax]

[DarkMax]

Вирій? Серйозно?

[DarkMax]

[DarkMax]

У нас уже місяць вирує антибулгаковський шторм.