Вехотка - нечто ветхое?
Віхоть, -хтя, м.
1) Мочалка, употребляемая при мытьѣ посуды, утвари и пр.
2) Пучекъ соломы. Віхоть соломи на устілку. Гол. Од. 49. Далі трохи присвоєне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, — викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько та й кине. Греб. 400.
3) Горящій клокъ, уносимый вѣтромъ съ пожара. упав віхоть. Случилось несчастье, непріятность. Здається, що сей чоловік буває і крутиться у нас за тим, що дуже поганий віхоть упав, — і він не зна, як перебути сей час. Харьк. Ум. віхтик.
Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.
Том 1, ст. 242.
ВІ́ХОТЬ, хтя, чол.
1. Жмут соломи, сіна тощо. Хурман розігнув спину й стояв, тримаючи віхоть в червоних руках (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 396); Старий викресав вогню, запалив губку, від губки віхоть сухої соломи (Осип Маковей, Вибр., 1956, 554); На збитому копитами снігу — недокурки, віхті сіна і розсипаний овес (Олесь Донченко, III, 1956, 127); * У порівняннях. Під хрящуватим носом звисали довгі вуса, як віхті (Петро Панч, III, 1956, 29).
2.
Жмут клоччя, шматок старої тканини тощо для миття й чищення чого-небудь. Давно в ж, є він [самовар] не бачив ні віхтя, ні цегли, ні попелу: зелені патьоки застилали йому замурзані боки (Панас Мирний, III, 1954, 209); Федя старанно віхтем витирає свій кран (Яків Баш, Дніпр. зорі, 1953, 77);
//
Жмут клоччя, шматок старої тканини тощо для мазання (глиною, крейдою і т. ін.). — Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та дрібненько (Нечуй-Левицький, II, 1956, 285); * У порівняннях. — Орудує нами, як віхтем (Марко Вовчок, VI, 1956, 287);
// Слід на долівці або стіні, що залишається внаслідок нерівного мазання. Доладно вимазать треба, щоб не знати віхтів, щоб свекруха вранці не лаяла (Костянтин Гордієнко, Чужу ниву.., 1947, 145).
3. перен., зневажл. Про м'яку, безвільну людину. [Микола:] Отже я зараз покажу тобі, що я не віхоть. Марш мені з хати! (Іван Франко, IX, 1952, 143).
♦ Кинути віхоть — завдати кому-небудь лиха, неприємності. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув (Панас Мирний, II, 1954, 217); Упав віхоть — трапилось нещастя. Здається, що сей чоловік буває і крутиться у нас затим, що дуже поганий віхоть упав, — і він не зна, як перебути сей час (Словник Грінченка).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 690.
