Языковая политика

Так Пушкин не велел ее разыгрывать.
И друг степей еврей...
Нет уж, нехай дурь  видна будет

Трушний афророський реп і повинен бути неполіткоректним.
Так само, як і афроамериканський.

Середньополіські рефлекси Ѣ відрізняються від типово українських.

Голосний [і] на місці [ě] зустрічається у південно-західних та південно-східних говірках і становить норму сучасної української літературної мови (літо, ріка). У північних (поліських) говірках у наголошеній позиції найчастіше вживається дифтонг [ie], а в частині говорів — монофтонги [ɪ], [e], [ê]. У ненаголошеній позиції трапляються [e] або [ɪ] з твердим попереднім приголосним, порівняймо: діед — дедóк, дидóк.

Злиття історичних Ы та И властиве як південним наріччям української мови, так і північному, тоді як у білоруській і російській мові різниця між історичними И та Ы зберігається. В літературній українській  обидві історичні голосні перейшли в И після приголосних. У середньополіському говорі вимова рефлексу Ы, И може бути в частині випадків близькою до І (поліс. «Чорнобіль» — літ. укр. «Чорнобиль» — рос. «Чернобыль» — блр. «Чарнобыль») — наскільки я розумію, це залежить від попередньої приголосної.

Читаючи в вікіпедії про Наталію Вітренко, набрів на ось таке:

Міжнародний євразійський рух
Засновник і голова Євразійського руху — Олександр Дугін у співпраці з лідерами Братства — Дмитром Корчинським та Прогресивної соціалістичної партії України — Наталією Вітренко.

У 2005 році Міжнародний євразійських рух активно співпрацював з Дмитром Корчинським та Олексієм Арестовичем, які критикували євроінтеграційні процеси в Україні.

Не очікував побачити всіх чотирьох разом в одній команді. Хоч, мабуть, від них можна чекати чого завгодно.

Зокрема він отримав по зубах на окружній міста Харкова...

У Харкові можливий і Жадан. Так, російська мова домінує, але повної відірваності від україномовної частини України ще нема — обидві мовні фракції українських патріотів Харкова помітні в публічному просторі, хоча проросійські сили також присутні. От якби Харків балансував лише між російськомовними патріотами та проросійськими силами, вже невідомо, на чию користь був би цей баланс.

Ну и любопытно стало, когда это депутаты ограничивали права украиноязычных...

Розширення сфери використання російської (чи іншої) мови за рахунок звуження сфери використання української мови є фактичним обмеженням прав україномовних. Менше можливостей отримувати інформацію рідною мовою, менше можливостей активно її використовувати, менше можливостей отримати нормальну роботу, розмовляючи лише українською, якісну освіту тощо. Комуністи й регіонали просували регіональний статус російської, слуги зараз протягли закон, що надає преференції англійській — усе це б'є по фактичних правах україномовних.

З російськомовними українськими патріотами можна дійти парадоксальних висновків, і визнаючи їх існування як факт, і заперечуючи їх існування як факт. Якби російськомовність чітко відповідала проросійській позиції, як україномовність — проукраїнській, і не було територій зі змішаним у мовному плані населенням, було б простіше. Чи повинні ці території відвойовувати для України російськомовні солдати, і чи є в України моральне право їх змушувати до цього? А україномовні солдати — чи мають вони жертвувати собою заради повернення «невдячної» території з сепаратистами, населення якої завтра обере до парламенту депутатів, що почнуть обмежувати права україномовних? Чи буде таке відвоювання визволенням — може, це вже загарбання? А якщо те ж саме зробить наш супротивник? Чи є в нас моральне право залишати україномовне й проукраїнське російськомовне населення цих регіонів на поталу ворогам? Якщо ні, то що робити з проросійським російськомовним населенням, якого там теж значна частина? При тому, що навіть в одній сім'ї серед близьких родичів хтось може займати проросійську позицію, хтось проукраїнську, батьки можуть бути різномовними, діти — перейти з однієї мови на другу, плюс білінгви, плюс аполітичні, плюс зміни політичних поглядів та мови протягом життя...

Русскоязычные бить будут?

У російськомовних командирів у руках є набагато елегантніший інструмент. Уявімо, в частині з'явився україномовний боєць, якому дуже не подобається, що інші бійці продовжують розмовляти мовою ворога. Він висловлює це невдоволення вголос, йому відповідають: «Так, ти тут у нас головний український патріот?! То бери в руки автомат і йди на «нуль» штурмуй ворожі укріплення!», а тих, хто «не намагається зруйнувати бойовий дух», відправляють на якісь трохи легші завдання. Після серії боїв, україномовних солдатів, які посміли розкривати свій рот на побратимів, стає кількісно менше, ніж російськомовних — з об'єктивних причин. Тож те, що російськомовні військові наговорили у відповідь на закид Фаріон — і «бери в руки автомат», і «у нас в части все русскоязычные, в основном» — цілком може виявитись «обмовкою за Фрейдом».

Фаріон давно муляє російськомовним і взагалі східнякам. Не думаю, що тут якась "рука Кремля". Просто нарешті зручна позиція "для биття". Назріло за десятиліття.

Та й російськомовні патріоти давно намагаються відстояти своє право бути собою. Для них, як-не-як, дедалі менший культурно-політичний простір. Здається, напередодні якраз була чергова хвиля агітації "Переходь на українську" (бачив якусь рекламу у соцмережах). Схоже, цей скандал частина алергічної реакції.

Фаріон — це такий Гітлер з reductio ad Hitlerum, але з додатковою опцією «покликати живого Гітлера, і він вам зараз наговорить...». Україномовній спільноті вона як лідер думки незручна і нецікава (хоча, якщо подумувати, те, що вона озвучила нещодавно, мало відрізняється від того, що лунало рік тому мало не на офіційному рівні і вважалося соціально прийнятним). Україномовні можуть погоджуватися з багатьма тезами з її монологів, співчувати чи симпатизувати їй, але як публічна особа вона корисна виключно для своїх опонентів (проросійських, російськомовно-патріотичних, перехідних форм між ними і т.д.). Якщо її витягають на світ божий, щоб піддати нищівній критиці, то це не тому, що вона сяка-така всіх смертельно образила десять років тому, а для того, щоб пробити нею певну стіну, відволікти на неї увагу суспільства, просунути певні зміни, прямо протилежні тому, до чого вона закликає.

У контексті можливих виборів під час війни, поки що про свою можливу участь говорили Арестович та Зеленський. Сама ідея виборів сумнівна, але, якби вони відбулися, можна було б розіграти партію з «більш проукраїнським» та «більш проросійським» кандидатом, що узгоджено борються між собою, відтягуючи голоси в «непрохідних» кандидатів. Проте, реакція на «більш проросійського» кандидата виявилась надто гарячою і могла перекинутись і на чинного президента, тому її довелося гасити — відволікши увагу на одіозну особу, яка давно перебуває поза політикою.