Бо в Україні виник патронім -енко, а на заході був вплив згаданої Білорусі.На -енко вроде как исторически на западе, потом осели ближе к Левобережью.
На -енко вроде как исторически на западе, потом осели ближе к Левобережью.На -енко вроде в западной части Украины не встречается (только среди приезжих).
На -енко вроде в западной части Украины не встречается (только среди приезжих).
Ну вот Попович в Закарпатье, а там Венгрия сколько была, а до ВКЛ и Польши далеко.который Алеша? ???
Бо в Україні виник патронім -енко, а на заході був вплив згаданої Білорусі.Причому тут вплив Білорусі. Це загальнослов'янський патронімічний суффікс.
Причому тут вплив Білорусі. Це загальнослов'янський патронімічний суффікс.Общеславянский, причём в Беларуси он не имел сословных ограничений, поэтому там так распространены фамилии на -ич.
Общеславянский, причём в Беларуси он не имел сословных ограничений, поэтому там так распространены фамилии на -ич.В Україні був становим.
У другій половині XVIII століття трилексемну формулу (ім'я, по батькові та прізвище) застосовували до духовенства (наприклад ієрей Матвій Петрович Колосовський) та значного військового товариства (наприклад бунчуковий товариш і бурмистер Павло Якович Руденко). Як зазначав у 1818 році Олексій Павловський, на відміну від російської мови, у якій ім'я по батькові закінчувалося на «-вич», в українській мові воно закінчувалося на «-енко» і часто було також прізвищем (наприклад Грице́нко, Хведоре́нко, Онопрі́єнко, Карпе́нко, Павле́нко), проте коли українці хотіли до когось звернутися з повагою, то зверталися на «-вич» (Григо́рієвич, Хве́дорович, Ону́хрієвич, Карпович, Па́влович).
Поряд з формами на «-ич», «-івна» серед простолюду колись широко побутували патроніми з суфіксами «-нко» (Східна Україна), «-ук», «-юк», «-ин», «-ів» (Західна). Подібні імена по батькові могли утворюватися не тільки від особового імені батька, але й від його прізвиська (пор. Юрій Хмельниченко, а також Остап Бульбенко у «Тарасі Бульбі», Петро Шраменко у «Чорній раді»). Вони дали початок більшості сучасних українських прізвищ.-енко - загальне, -ович - поважне, головно для старшини, шляхти, дворянства.
Причому тут вплив Білорусі. Це загальнослов'янський патронімічний суффікс.Вплив для збереження, а не виникнення.
В Україні був становим.
-енко - загальне, -ович - поважне, головно для старшини, шляхти, дворянства.
Це вплив Московщини. Там була сувора регламентація кому писатися з -вич. З 1654 і на Гетьманщині почалося під московським впливом.Насправді ніт. Регламентація з'явилась уже за цариць. Здається, якраз за Катерини II, на якій скінчилась Гетьманщина. А до Петра I взагалі вимагалось іменуватись у зверненнях до влади "полуіменем", навіть якщо ти боярин - усі холопи для царя. Є свідчення, що Хмельницькому постійно відказували обурення з приказів за нахабство підписуватись -ович.
Але схоже, що у вас такі прізвіща дійсно мають шляхетське походження. Наприклад, Крип'якевич.В сучасній Україні вони стійко асоціюються з білорусами і євреями (можливо, білоруського походження).
Розмови про чужинськість -ович походять від поглинення української шляхти і старшини російським дворянством. Головні носії опинились русифіковані.Це теж під москальським впливом. Для москалів прізвища на -вич незвичні. А от на Галичині ніхто того ж Шухевича не сприймає євреєм чи білорусом.
В сучасній Україні вони стійко асоціюються з білорусами і євреями (можливо, білоруського походження).
Навколо того, чи є вживання імені по батькові питомо українським чи запозиченням з російської мови, точаться суперечки. Мовознавці Іван Огієнко та Петро Одарченко вважали, що така форма є давнім українським звичаєм, що походить з часів Київської Русі та Богдана Хмельницького, як, наприклад, Анна Ярославна, Петро Конашевич Сагайдачний.
Іван Огієнко писав: «Думка, ніби назви по батькові — це московський вплив, ця думка історично неправдива: кожний давній Літопис наш, писаний в нас ще до початку московського впливу на Україну, має сотні назов по батькові, а це виразно говорить, що звати по батькові — це наш давній український звичай. „Простий“ народ звичайно зве один одного тільки по йменні; але осіб поважних зве ще й по батькові, — і це не з якогось московського впливу, а виключно по власній традиції, що живе в нас уже над тисячу літ».
Літератори ж Юрій Яновський, Микола Хвильовий та Микола Куліш, навпаки, вважали, що вживання по батькові не є традиційно українським.
Є свідчення, що Богдану Хмельницькому неодноразово робили з московських приказів зауваження, що він «непристойно величается», пишучи у своєму листуванні з Москвою своє ім'я по батькові із закінченням «-вич». Українські (малоросійські) прізвища («въ видѣ умаленія личности») змінювали на свій лад: у московських стовпових книгах наприкінці XVII ст. гетьмана Самойловича писали тільки як «Самойловъ», Мокрієвич — як «Мокріевъ», Домонтович — як «Домонтовъ», Міхневич — як «Михневъ» тощо.До речі, Іван Самойлович — син Самійла з Ходоркова. Як і у випадку з Конашевичем, нині за прізвище гетьмана сприймають ім'я по батькові.
На додаток це приклад українського творення імені по батькові від прізвища: батько Шух - Шухевич, батько Хмельницький - Хмельниченко.Юрасем Хмельниченком він був лише неодруженим юнаком під опікою батька. Після смерті батька, коли сам став гетьманом та одружився - то став Юрієм Хмельницьким
В Білорусі, доречі, прізвіщ на -енко серед власне білорусів теж чимало.По происхождению они украинские, как и русские на -енков, исконные -ёнок.